Освоєння території

Заселення Турківщини  поширювалося  переважно вздовж русел основних річок – “знизу вверх”, від прикарпатських долин. Зокрема, практично всі населені пункти Бойківщини, створення яких датовано X–XV ст., а саме: Верхнє Висоцьке, Шум’яч, Явора, Ільник, Комарники, Ісаї – розташовані на берегах р. Стрий та її приток. Середня висота над рівнем моря населених пунктів на території сучасного Турківського району становить 785 м над р.м. (Паньків, Паньків, 2002). Польський етнограф Г. Цьолек (Ciołek,1928) стверджує, що на Бойківщині найбільше будинків було розташовано на висоті до 50 м над рівнем води, лише 3% – на висоті понад 100 м, на рівнях понад 300 м забудов не було.Будинки зосереджували на першій надзаплавній терасі, близько води, але, одночасно, настільки високо, щоб на випадок повені їх не затоплювало. Найкращими місцями для заселення вважали долини річок з широкими терасами й похилими схилами, вигідними для розміщення будівель й обробітку ґрунту. При забудові сіл важливою вимогою була орієнтація головного фасаду на південь (Данилюк, 2004). Загалом, на думку Ю. Г. Гошка (1976), заселення північно-східного макросхилу Українських Карпат “знизу вверх” свідчить про перевагу землеробського, а не тваринницького напрямку господарства. Про землеробський характер заняття бойків свідчить також давній звичай класти хліб у фундамент при закладанні підвалин, що нібито має забезпечити добробут у майбутньому.

Офіційна інформація (Адміністративно-територіальний поділ…. 2005) свідчить, що на Турківщині в XIII ст. було засновано одне село – Явора (1298 р.),  в XV cт. – Турку, Верхнє Висоцьке, Шум’яч, Комарники, Ільник, Ісаї, При сліп,  в XVI ст. – 21 село (у тому числі Верхнє Гусине, Верхня Яблунька, Комарники, Кривка, Нижня Яблунька, Риків, Сянки, Хащів).

Стосовно низки населених пунктів Бойківщини (Боберка, Бориня, Верхня Яблунька) у літературних джерелах є інформація про їхнє існування, відповідно, на 160, 118 і 125 років раніше від дати їх офіційної реєстрації, підтвердженої відповідними грамотами (Гошко, 1976). Також є версії, що поселення на території Турки існували у першій половині XIII ст. (Papée, 1891). Останні заснування сіл на Турківщині датовані XVIII ст. Це – с. Карпатське. яке є найвіддаленішим від районного центру населеним пунктом (43 км).

Заснування нових сіл і природний приріст населення в тодішніх селах вимагали збільшення обсягу земельних угідь під посіви сільськогоподарських культур. Таким резервом в умовах Карпат були лише лісові землі, на яких достатньо часто практикували підсічно-вогневу та толоко-царинну системи землеробства. Свідченням цього є назви урочищ на Турківщині – Паленина (смт Бориня), Спаленик, Зарубанка, Погари та Попалини (с. Риків). Панівною була двопільна система землеробства, про що свідчать дані люстрації Самбірської економії 1669 р. щодо сіл: 30% угідь у селянських господарствах знаходилося під перелогами (Гайда, Москаль, 2005). Підсічно-вогнева система землеробства існувала в українській частині Східних Карпат до кінця XIX ст.

Із сільськогосподарських культур найпридатнішими були овес і жито. У деяких місцях сіяли пшеницю, гречку та просо, але дуже мало. Врожайність цих культур була низькою: наприклад, у с. Туречка Нижня (Турківщина) у 1794 р. було посіяно 40 корців вівса, а зібрано лише 64. Поряд з посівами зернових на основних земельних ділянках, кожне господарство мало городи, на яких вирощувало капусту, боби, горох, льон. Під городи відводили найкращі ділянки землі, їх добре обробляли та удобрювали. Проте і тут врожайність була дуже низькою (у 1931 році на Турківщині вона становила: пшениці – 6,0; жита – 8,5; ячменю – 8,1; вівса – 6,1; картоплі – 86 ц·га–1; Юсипович, 1993).

Трудомістке й малоефективне землеробство, а також потреба продуктів харчування, сировини для виготовлення одягу і взуття, органічних добрив зумовлювало необхідність розведення й утримання домашніх тварин. Це, одночасно зі сприятливими погодними умовами, стало стимулом до розширення скотарства, яке згодом дало поштовх розвиткові економічно вагомої галузі тваринництва. В селянських господарствах основною тягловою силою були воли. Так, за актами ревізії 1768 р., у с. Вовчому (Турківський р-н) у 222 господарствах було 218 волів і 25 коней. Враховуючи середню величину сім’ї (5–7 осіб), станом на 1880 р. у Турківському повіті один кінь припадав на дві, а у 1937 – на одну родину (Юсипович, 1993). Станом на 1880 р., у Турківському повіті поголів’я овець становило 8715 голів або менше, ніж одна вівця на родину, в 1937 р. – 27426 голів або 1,5 вівці на родину. Загалом, на 100 га сільськогосподарських угідь припадало 49 голів великої рогатої худоби (ВРХ), 14 свиней, 6 коней і 13 овець та кіз (Юсипович, 1993). За даними перевірки в 1765 р., у Либохорській країні (села Бутля, Нижнє Висоцьке, Ботелька Нижня, Ботелька Вижня, Явора) була така загальна кількість домашньої худоби: коней – 75, волів – 377, корів – 622, ялівок – 409, овець – 796. Тобто, на одне із 451 господарства припадало понад 3 голови ВРХ та майже по 2 голови овець, половина овець була в с. Бутля.На кінець XIX ст. серед сільськогосподарських тварин у господарствах Бойківщини надалі переважала ВРХ, кількість якої в розрахунку на 1 родину становила понад 4 голови. Поряд з відгодівлею ВРХ немаловажне значення мало свинарство. Цьому сприяла наявність великих лісових масивів з домінуванням бука, насінням якого годували свиней (Гошко, 1976).

Селяни бойківських сіл практикували бджільництво, свідченням чого є запровадження пасічного податку в 1768 р. У 1880 р в Турківському повіті було 1227 вуликів або 0,8 на 1 км2 (Kajentanowicz, 1938). Важливе місце у виробничій сфері мешканців Турківщини становило також рибальство. Окрім рік, де виловлювали форель (з XVI ст. на цю рибу був запроваджений спеціальний податок), наприкінці XVIII ст. у Турці були три стави для розведення риби, а також великі стави – в Боберці, Дзвінячу, Тарнаві Верхній, Ільнику та інших селах (Юсипович, 1993).

Важливим елементом у побуті селян Бойківщини було збиральництво, яке охоплювало заготівлю грибів, ягід, горіхів, лікарських рослин, кори, коріння, соку, живиці. Зокрема, у селі Жукотин Турківського повіту на початку XX ст. селяни збирали 22 види їстівних грибів, плоди суниці, малини, чорниці, ожини, дикого аґрусу та порічок, ліщини, дуба, ялівцю, шипшини, терену (Кобільник, 1936). Плоди диких груш і яблунь згодовували свиням і сушили. Також заготовляли дубову і смерекову кору, живицю молодих смерек, сік з берези, галузки смереки, ялиці та ялівцю (Augustyn, 2002). Наприкінці XIX ст. в с. Кіндратові (Турківський район) майже кожен господар біля хати мав сад, у якому здебільшого росли дички, але були щепи яблунь, груш, слив, а також порічки, завжди росли м’ята, любисток, барвінок (Данилюк, 2004). Поблизу садиб селяни садили дерева, яких було мало у лісі, але вони були потрібні у господарстві – ясени (виготовлення возів), липи (виготовлення бочок і хатнього посуду), рідше берези (виготовлення саней, отримування соку).

Починаючи із XVI ст., лісокористування з натурального (підсобного – спорудження житла, опалення, недеревні продукти) поступово перетворювалося в економічний чинник господарської діяльності населення Бойківщини. У XVII ст. почав діяти податок “повинності деревом”, який мав специфікацію лісоматеріалів, заготовлених у селах і використовуваних не лише для внутрішніх потреб, але й для експорту. Так, на території Турківщини 12 сіл Ільницької країни мали протягом року заготовити: 37 підвод балок, 39 – тесаного дерева, 75 – латів і 78 кіп гонтів. Либохорська країна у 1766 р. була зобов’язана доставляти 55 підвод балок, 59 – тесаного дерева, 114 – латів і 114 кіп гонтів (Гошко, 1976). Аналогічні повинності були і в інших селах Бойківщини. Масштабне експортування деревини з Бойківщини розпочалося у першій чверті XVIII cт. – спочатку до Гданська підводами, а з другої половини XVIII ст. – ріками Стрий і Дністер до Заліщик (Гошко, 1991).

Підвищенню попиту на лісову продукцію як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках із середини XVII ст. на Бойківщині сприяв розвиток промислів, які базувалися на споживанні значної кількості деревини. Мешканці сіл Либохорської, Липецької, Розлуцької та Ільницької країн добували залізну руду, випалювали вугілля та транспортували їх до Демні (Сколівщина). Багато лісу використовували також на виготовлення вугілля, попелу та поташу. На попіл і поташ випалювали деревину ялиці та сосни, на вугілля – бука, дуба та граба. Найпоширенішим було випалювання попелу та поташу в селах Розлуцької країни (Бойківщина, 1983).

Наступним важливим етапом в освоєнні лісових ресурсів стала розбудова мережі вузької колії, ініційована тогочасними власниками лісових угідь Шмідтом, Горовіцем, Годулем. Протягом 1888–1928 рр. на Турківщині було побудовано 3 відтинки колії (Турка–Сухий Потік, Опорець–Бескид, Явора–Ясениця) загальною протяжністю понад 75 км (Wendelin, 2002). У 1904 р. через Турку було збудовано залізничну колію Львів–Ужгород. В умовах бурхливого розвитку капіталістичної економіки та надмірної експлуатації лісових ресурсів, площі дубових, букових і смерекових лісів у XIX ст. зменшилися на 25% (Pulnarowicz, 1929). На XIX ст. припадає початок штучного відновлення лісу, зокрема, створення лісових культур смереки європейської (“смерекоманія”; Голубец, 1978).

Ще одним напрямком господарського освоєння території Бойківщини на межі XIX-XX ст. стає рекреація і туризм, хоча перші згадки про цілющі джерела в Розлучі датовані 1581 р. У с. Сянки Турківського повіту перед Першою світовою війною було 10 будинків відпочинку, 6 пансіонатів і 3 туристичних притулки, в яких можна було влаштувати майже дві тисячі відпочивальників (Maryskevych i in., 2006). Також було споруджено притулок у с. Верхнє Гусине на схилах г. Пікуй. Саме на Турківщині у 1913 р. було відкрито першу лещатарську трасу Львівщини – Сянки–Пікуй, а у 1937 р. в Сянках – один з найкращих центрів лижного спорту Польщі. У 1937 р. в с. Розлуч на базі джерел мінеральних вод типу “Нафтуся”, залізистих і содових вод функціонувало 13 пансіонатів, 25 вілл і 20 будинків відпочинку, гірська лещатарська база військово-спортивного табору, юнацький табір; село одночасно могло прийняти до 2,5 тис., а за рік – до 30 тис. відпочивальників. На г. Кичера у зимовий сезон працював 50-ти метровий трамплін, який на той час (1937 р.) вважався другим за величиною в Європі (Гайда, Москаль, 2005).

Контент та структура сайту захищена авторським правом.